11 лютого 1989,
Ваше Високопреосвященство!
Пишу цього листа як один із сучасників і учасників правиці Ініціативної Групи по переходу греко-католиків у Православ’я. Тоді я був ще тільки кандидатом у священство, тому не міг бути членом Групи. Тепер члени Ініціативної Групи вже майже вимерли, і нема кому виявити і пригадати кривд, яких вона зазнала. Головних членів Ініціативної Групи в сталінську страшну епоху знищено руками підісланих найманців, постріляно й потруєно по «вдохновенію» протопресвітера Колчицкого - і це лежить страшним «каменем преткновенія» між нами, віруючими людьми західних областей України і Московським патріархом. Знищили тоді всіх членів, що знали хід розмов і зміст договору та забрали документи Ініціативної Групи, щоб ніхто не знав і не міг покликатись на пункти договору. Так віроломно поступив Московський патріарх тому, що він від початку думав не про приєднання галичан до єдності у вірі, а про їх поневолення.
Доки Церква жила в умовах жахливого терору, годі було до кого-небудь звертатися із скаргами. Та й до кого? Мусіли всі терпіти й мовчати. Тепер, коли настав час «гласності», ми, поки ще живі, зобов’язані розказати всьому суспільству правду і спом’янутися перед винуватцями за свої кривди, за те, що нам належиться, як великому числу православних українців. Кров отця Костельника і Антонія Пельвецького, священиків Мирона Крутяка і Володимира Куновського, що «кличуть до неба про помсту», є наказом для нас. Мені особисто наказав це зробити репресований «старо-православний» протоірей Григорій Курилас, якому до смерті не дозволено було повернутись на рідну землю. Жив у Валуйках, а помер у Сумах.
Московський патріарх ігнорує існування великого українського народу, окремішність української церковної думки, традицій, звичаїв і культури. Така ігнорація почалася ще від часів Катерини II. Як це жахливо думати, що патріарх свідомо добивав те, що не змогла знищити ця отрашна цариця.
Патріархат ігнорував навіть історичний факт, що первісна Русь - це Київ і південні землі, що в Києві у Дніпрі відбувалося торжественне хрещення киян під час княжіння рівноапостольного князя Володимира. Патріархат ігнорує українську мову до того, що по всій Україні, крім колишньої Галичини (бо тут народ свідоміший і не хоче піддаватися), заведено проповідь північною, російською мовою. Давню, південнослов’янську церковну мову ще Катерина наказала заборонити й замінити московською вимовою, її заборона виконується суворо досі.
Ваше Високопреосвященство, на жаль, також приклали своїх рук, щоб зовсім скасувати на Україні церковну богослужбу рідною мовою. Те, що дозволив росіянин, митрополит Діонісій Валединський, не хоче дозволити Екзарх України Митрополит Філарет Денисенко. Є, неначе, дозвіл читати Євангелію українською мовою, але він якийсь невиразний і скидається на дозвіл папи Іоана VIII. Нас, галичан, зате, що держимося своїх звичаїв і своєї давньої вимови, ненавидять і не проминають нам усюди виявити свого презирства, навіть в Почаєві та Києві, так, наче б то Православ’я — це тільки московська віра, і Бог любить тільки московський народ та ще трохи терпить темних «хохлів».
Уся біда наша в тому, що ми не маємо своєї української духовної семінарії. Семінарія в Одесі ще більше нам чужа, ніж ленінградська. Нічого не поможуть «українські курси», які будуть тільки пародією. А в Загорську почалася якась дегенерація богословської освіти і порядків у їхньому «духовному» заведенні. Ініціятивна Група застерегла собі, що у Львові мусить бути своя духовна семінарія. Отець Костельник весь час це підкреслював. Справа семінарії найбільше дратувала протопресвітера Колчицкого, і й він задумав найрадикальнішим способом позбутися Костельника. Бо Колчицкому й іншим ідеологам російської Церкви не йшлося про наше навернення до Православ’я, а про знищення останнього острівця української культури, яким була Галичина.
Тому навіть семінарія в Луцьку була російськомовною. Знаємо вихованців цієї семінарії, яких викинули зате, що вони, за підтримкою отця Вінцукевича, родом білоруса, провели вечір на честь Т. Шевченка. Незадовго закрили й семінарію. В одеській семінарії робили обшуки в галичан і за те, що вони мали книжки з проповідями українською мовою, їх повикидали із «вовчими» листами. Народ наш обурювався на такі дії «православних воспитателей», але що можна було вчинити в умовах такого страшного режиму, як сталінщина чи брежнєвщина. Тепер, при «гласності», годі дальше терпіти й мовчати. Ми мали й повинні мати свої рідні духовні школи.
Дуже роздратованими вернулися люди з ювілейних обходів у Києві. «Там нашого слова вже не чути, там відчувається «єдіная нєдєлімая Росія», яка нас страшно ненавидить. Нам немає чого шукати в Києві, якщо папа, чужинець, говорить українською мовою, а екзарх України – не хоче”.
І мимоволі згадалися людям часи, коли в нас були свої семінарії та академія, де видавалися богословські книжки рідною мовою. Не відчувалося тоді ніякого тиску, бо Рим був далеко, польських ксьондзів ніхто не боявся, Митрополит Шептицький не дуже слухав Риму, не силував богословів на целібат. Можна було боротися словом і ділом. Отець Костельник очолював рух за оборону жонатого духовенства, за оборону прав нашої Церкви, рідних звичаїв та обрядів. Боровся проти латинізації.
Та всьому тому поклав кінець Сталін. Отець Костельник, у душі прихильний вселенському Православ’ю, повірив Московському патріархові та іншим духовним особам. Він не міг допустити думки, що з ним говорять фальшиво, бо розмовляв з самим патріархом і високопоставленими людьми, не думав, що такі особи можуть поступати так віроломно. А сталося саме так, бо Москва поставила собі за мету стати третім Римом, але, як видно, перейняла від середньовічного Риму все, що там було найгірше.
Чи потрібні тепер нашому мученикові такі фальшиві промови й панахиди на його могилі? Чи можемо ми, священики, знаючи як було направду, з легким серцем стояти біля могили разом з ідеологічними наслідниками Колчицкого? Чи вони цього не розуміють, чи вже зовсім втратили совість? Чи, може, не знають? Вони називають Отця Костельника героєм Православ’я. А чи за таке відношення до нас боровся отець Костельник? За таку «правду»? А невже вони чуються після цього всього «православними»?
І народ став задумуватися, як бути далі? Якщо православних українців навіть у Польщі і Чехо-Словаччині русифікують, то чому ми повинні йти за тими, які нас хочуть винародовити, які нас ненавидять. Ось уніяти служать богослужіння українською мовою, по радіо можна почути українську богослужбу, українську проповідь, співи українських композиторів: отця Кирила Стеценка, Кошиця, Леонтовича та інших православних композиторів. Проповідь там зрозуміла, а тут, коли опинишся на східній Україні, проповіді або не почуєш, або почуєш беззмістовні, непродумані (бо ніхто не вимагає), позбавлені Христового Духа балачки російською мовою. Не відчувається тут духовного життя. Вся справа тільки у виконуванні російських обрядів, намаганні наслідувати Шаляпіна й московських басів. Одним словом — це є тільки «музеї старіни русской».
Народові тепер стала зрозумілою та завзятість Московської патріархії до уніятів. З католиками патріарх може говорити, бо це поляки, словаки, угорці, чи інші, які в більшості також не визнають України, а от унія та емігрантська українська православна Церква не вписуються в «єдіную нєдєлімую». А ще більше автокефалісти.
Так хіба ж автокефалісти не православні? Православні, але не московської монополії, їх патріарх стерпіти не може, тоді, коли російських обновленців і автокефалістів — прийняв і толерує. Українці краще б там десь по чужих країнах германізувалися, американізувалися, аби тільки не заявляли, що вони невільні втікачі з України перед стапінським режимом, бо в Україні й тепер тільки є місце для лояльних «хохлів», які не знають рідної мови. «Нікакой України не было, нєт і бить не можєт». За що жтоді наш народ, а тим більше вільніші емігранти, можуть полюбити росіян і їх ієрархію?
Дивним здається, як можна в кінці XX сторіччя силувати п’ятдесятимільйонний народ молитися чужою, не материнською мовою? Яка ж тоді християнська місія? Так колись німці намагалися германізувати слов’ян. І хто тоді ці люди, які йдуть на таке, а інші, що піддаються? Це ж безхребетні, обезцінені люди! Як можна заохотити до чесної праці на благо Батьківщини недолугою, бездушною проповіддю? Та ще й чужою мовою. Ренегатам не потрібно проповідей. Тому на змосковщеній Україні навіть не люблять проповідей. Коли в Ялті став проповідувати в церкві Пинський єпископ Афанасій (бо владика Леонтій ніколи не проповідує), то місцеві «хохли й кацапи» обурювалися: «в прєжніє врємєна проповєдєй нє говарівалі».
Та й видно, що за час русифікації священики втратили вплив на народ. Навіть ті, що ходять до церкви, в церкві розмовляють, ходять, лускають насіння. Єдиною ознакою релігійності мало б бути часте кладення на себе хреста та передача свічок-офірок, але це відбувається навіть у часі Євхаристійного канону. При тім тут вас можуть почастувати вуличною лайкою. Наші люди страшенно згіршені таким «православ’ям». Отож там не видно духовного виховання, не видно наслідків душпастирської праці, бо священик там не духовний провідник народу, а тільки адміністратор та виконавець обрядів. Подібні «пастирі» тепер появляються і в нас із «русскіх духовних семінарій». Щоправда, зрідка трапляються і там свідомі й чесні священики, але їх стільки, що крапля в морі. Загально випускники семінарій не відрізняються інтелігентністю від учнів шкіл ФЗО.
Не багато краще є і в ієрархії. Багато єпископів малокультурних, гордовитих, гострих у поведінці, а це не є прикмети доброго пастиря. Багато з них більше годилися б до міліції. Волю патріархії вони виконують, але Божа воля їм не світить. Та й Божа воля не вписується в єпархіяльні процедури, встановлені атеїстичними органами. Єпископи в дійсності — це адміністратори-бюрократи, а не апостоли Христові. До проповіді страх як ліниві. Одним словом, прикладів до заохочення полюбити російське православ’я маємо аж надто мало. Переважно негативні явища. На їх тлі уніяти виглядали куди поважніше, культурніше і могли бути прикладом. Навіть сектантські пресвітери стоять значно вище від православних священиків. Мають відповідну освіту, охоту до праці, вміють проповідувати й гарно обходитися з людьми. Вони до кожного народу проповідують його мовою. Як виходить, скоро вони охоплять всю Волинь і багато українських областей. А що робить православна місія? — Нічого.
А як дивляться галичани на унію та її історію?
Унія в своїй історії була різною, були різні етапи її становлення і різне ставлення до неї народу. Задумали її єпископи без порозуміння з народом і в дуже скрутний для народу час, сподіваючись у такий спосіб врятувати Церкву, віру, обряди, духовенство й навіть сам народ від загибелі. Поставили тридцять три артикули, як умови при унії, захищаючи навіть одно начало в походженні Святого Духа. А вороги зараз же придумали, як скористати з цієї нагоди і зденаціоналізувати народ, а Церкву - златинізувати. Деякі з ієрархів, як перемиський єпископ Михайло Копистенський та львівський Гедеон Балабан, скоро відчули підступ і відвернулися від унії. Почалася боротьба, яка зактивізувала свідомих людей та піднесла на дусі весь православний народ, тим більше тоді, коли в Україні, старанням гетьмана Сагайдачного, була відновлена православна ієрархія.
За православ’ям стали лицарі Запорозької Січі. Вчені, на той час, мужі, переважно вихідці з західної України, взялися засновувати братства, школи, організовувати друкарні, реорганізовувати церковний спів та інші ділянки церковного життя. На довгий час латинізація була затримана, але в кінці XVII сторіччя українські землі були остаточно поділені між Польщею і Москвою, і в західній, польській частині перемогла унія. Зроблено це із застосуванням сили. Народ розумів, що в ній криється якась засідка на його духовну свободу, але не кращі відомості йшли з російської окупації. Народ, змучений невдалими повстаннями, обманом Катерини II, приймав унію, щоб хоч таким способом залишитися при своїй мові, своїх традиціях, при своєму «грецькому обряді». Полонізація і латинізація однак, не маючи сильного та повсюдного спротиву, стала щораз глибше вдиратися в життя народу.
В такому стані опинилася галицька Церква під новою, також католицькою, австрійською окупацією. Уніятів переіменували в греко-католиків. Досі слово «католик» дуже дражнило віруючих, які називали свою «грецьку віру» — «благочестям». Наступ Риму посилився. В першій половині XIX сторіччя в багатьох місцевостях полонізація посунулася вже до такого стану, що проповіді стали священики голосити польською мовою. В інших місцевостях, де священики були більш консервативними або схильними до москвофільства, проповіді були голошені незрозумілою для народу, штучною «літературною» мовою, названою «язичієм», - також не могла підтримувати народ на дусі й не скріпляла національної свідомості.
старалися всілякими способами до українізації не допустити. Митрополит (уніят!) постарався про конфіскацію «Русалки Дністрової». Маркіяна й йому подібних стали переслідувати, однак не могли цього руху спинити. Були спроби, під впливом царських емісарів, завести Православ’я, як у Гниличках на Тернопільщині через священика Івана Наумовича, ідеолога твердоруської партії, але масового поширення цієї акції в умовах Австрії не могло і бути, тому що народ привик до унії, тим більше в її українізованому варіянті. Царські емісари часто компрометували православний рух, бо спочатку вели себе як ангели, а незабаром починали вимагати, як поліційні агенти. Дуже ясно про це написав мистець-маляр Корнило Устіянович, який спочатку був русофілом, а пізніше, пізнавши все зблизька, зрозумів, чим це пахне. Православного священика-лемка Сандовича змусили збирати відомості про військові об’єкти. Його розкрили й засудили до смерті через повішання.
Українізація унії під впливом свідомої інтелігенції поступала вперед. На грані XIX- я XX сторіч вже навіть східноукраїнська інтелігенція висловлювала думки, що галицька уніятська Церква, на той час, найближча українському народові. Східноукраїнські письменники, як Свидницький, Рудансьський, Нечуй-Левицький та інші, віддалилися з від православної Церкви тому, що вона стала ворожою українському народові й вимагала від священиків зраджування сповіді (читайте підручник Нечаєва, стор. 104) й доношення урядові на тих, що думали інакше, ніж цього вимагала царська політика. А в Галичині інтелігенція діяла разом із народом, через Церкву і з Церквою. Навіть Іван Франко не до всіх уніятів ставився негативно, а тільки до «клерикалів» та “твердоруської» партії.
Українська Церква в Києві, що піднеслася з упадку в часі Сагайдачного та митрополита Петра Могили, після приєднання України до Росії була підчинена Московському патріархові. Не треба тут багато пояснювати, бо всі українці знають, якими дорогами російський патріархат купив собі у везира Київську Митрополію. Вище духовенство зараз же було переведене на північ, Могилянську Академію, під приводом «оправославлення», хоч вона була православною, русифіковано. Книги, друковані в Україні, вилучено й замінено царськими. Заведено північну вимову старослов’янських богослужбових текстів. Заведено проповідь російською мовою. Отож, не було причини до задоволення від опіки православних «братів» і білого царя. Тому галичани не дуже прагнули до Православ’я, хоч і тужили за ним та зберігали давні обряди. Не хотіли, однак, царського диктату в Церкві. Діяльність Наумовича та його однодумців не мала успіху.
Далі прийшло до такого зукраїнізування унії, що навіть ставленик польських кіл та Риму — граф Роман Шептицький, - коли став галицьким митрополитом під іменем Андрея, відчув невідкличну потребу покинути польський табір, віддалитися від твердоруської партії, з якою зв’язався на початку, і стати на бік українського народного руху. Він свого часу змушений був дати полякам слово не будувати в Галичині церков, але зате став будувати школи, бурси для гімназійної та ремісничої молоді, притулки для сиріт, безплатні або малоплатні народні лікарні, заснував Національний Музей (тепер Музей Українського Мистецтва) й закупив та зібрав велику масу пам’яток-експонатів, почав будівництво Музею Українського Монументального Будівництва (тепер Музей народної архітектури й побуту) та інші потрібні інституції, як Інститут Церковного Мистецтва з іконописною школою. Інститут Церковної Музики, для якого готував працівників, під загальним статутом Наукового Товариства «Студіон».
Рим і польські єпископи зненавиділи Шептицького і стали організовувати нову унію, нову її неукраїнську форму: Біскуп Пшездзєцкий заснував у Дубні на Волині біритуальну духовну школу-семінарію, де вчили російського та латинського обрядів. Нове уніятське духовенство, набиране з поляків, білорусів та несвідомих «русинів», повинно було в майбутньому витіснити духовенство зукраїнізоване, як невигідне полякам та правдиво унійній справі. Врешті, навіть великий прихильник Риму, останній львівський митрополит Йосиф Сліпий, коли почав організовувати український патріархат, відчув ненависть Риму до своєї особи й української церковної справи та перед смертю закликав зі сльозами до створення більш незалежного Українського Патріархату. Зате папа заборонив йому виїздити з Риму, де він і помер.
«У часі революції в Україні були спроби відновитиУкраїнську Православну Церкву, але ніякий єпископ, вихований в царських школах, не відважився її очолити, знаючи ненависть Півночі до України. Довелося самим священикам святити собі митрополита і через це ця нова «самосвятська» Церква не змогла довго існувати. Мусила «самоліквідуватися». Цьому допомогли зовнішні причини. Російська ієрархія, навіть так звана «обновленчеська», мала козир — свою канонічність. Радянській атеїстичній владі не залежало на канонічності, бо сама часто порушувала канони Церкви, але російська ієрархія, тому що російська, зуміла взяти верх.
Українську, вже канонічну, ієрархію створено на зайнятих Польщею землях Волині й Холмщини. Першого митрополита Юрія Ярошевського вбив пострілом з револьвера монах-росіянин. Наступний митрополит, колишній єпископ Кременецький, росіянин Діонісій Валединський, який в 1921 році благословив переклади церковних книг на народну українську мову, тепер дозволив проводити Богослужіння українською мовою. Богослужбові співи на українські тексти створили Кирило Стеценко, священик Автокефальної Церкви, Петро Козицький, Олександр Кошиць, Петро Гончаров та Арсен Річинський. Появився в народі великий ентузіазм, всі старалися в себе завести таку рідну, таку зрозумілу богослужбу.
Але в ході вітчизняної війни, в страху перед репресіями Сталіна, Волинська й східно-українська ієрархія мусіли емігрувати на Захід, а нова ієрархія всбди наказовим способом встановила богослужіння та проповідь російською мовою. Ще в деяких місцевостях, особливо сільських, священики проповідують рідною мовою, але це вже не чиста мова, а якийсь суржик, бо священики не вміють жоднго богословського терміну перекласти рідною мовою.
Чи ж не обов’язок Київського Митрополита якось тій біді зарадити?
В Одесі не навчаться, бо одеські «професори» самі не вміють перекладати українською мовою. В сусідніх з Волинню областях—На Житомирській, Хмельницькій, Вінницькій та по всій Україні й цього нема. Люди живуть у повній духовній неволі й темряві, тоді коли інші народи православні, як румуни, греки, навіть молдавани служать і проповідують своєю мовою. А грузини мають свого патріарха, свою рідну Церкву та свої традиції плекають.
Московська Церква для омани називає себе «руською», а сама це заперечила тоді, коли ювілейні головні урочистості святкувала хочне в Києві—центрі Русі—а в Москві. Значить - це церква Московська чи Російська, а не наша. Досі ще в календарях святу Ольгу називають «княгинею російською», а нашого хрестителя «князем російським». Але ж ми маємо більше права, в такому випадку, назвати святого «українським князем». Якщо є Церва Грецька, Болгарська, Румунська, Сербська, а навіть Кипрська, Єрусалимська, то чому не сміє бути Церква Українська?
Колишню православну волинську ієрархію, як і уніятську, досі в кожній газеті і в православних журналах, які більш підпорядковані політиці, ніж духовним справам — засуджують як ворогів радянської держави. Але ж бо тепер, в період «гласності», «сталінська епоха» також засуджена партією і народом. То чому ж ніхто не подумає, що нарешті треба переглянути своє ставлення до тих нещасливих людей, а тим більше це повинна зробити Церква, якщо вона вважається «Руською».
Чи може, Церква має залишитися при сталінських поглядах, бо Сталін її добродій? Подумаймо ж, чи могли православні волинські чи галицькі уніятські священики чи єпископи хвалити в церквах сталінську державу, в якій діяв войовничий атеїзм, священиків мучили й убивали, церкви, навіть такої великої історичної мистецької вартості, як золотоверхий Михайлівський собор чи братський Богоявленський собор на Подолі, руйнували, здійснювали масове винищення українського народу штучно створеним голодом? Та ж усе це в Польщі було загальновідомою, незаперечною правдою, були свідки, які втекли від того, як називали—«пекла».
Не можна було того ні скрити, ні приховати. Невже «ради России» треба було єпископам брехати й казати, що то все не правда? Були й такі, що направду вірили агентам і заперечували чутки про репресії, але коли самі туди поїхали, їх менш ніж за рік розстрілювали, як наприклад, письменників Крушельницьких, жінку письменника Галана та інших «їм же ність числа». Не можна було тоді й не потрібно тепер робити з чорного біле.
Чи не слід нарешті, все це, щонайменше Церквою, переоцінити в дусі «перебудови» й реабілітувати мало-винних людей, у тому числі священиків та єпископів, а також їх «вину без вини». Чи не слід щонайменше перестати вже писати про них, як про «буржуазних націоналістів», як про «ворогів українського народу», а то й усього людства. Таж вони натерпілися на чужині, а коли б зосталися, були б погинули. Вони, не маючи досі змоги без вибілення своєї людської гідності, без самоосуджень та каяття вернутися на свою батьківщину, до якої мають право від Бога, — пишуть і говорять про те, що було, а ми кажемо, що вони «зводять наклеп» на наш режим.
А хто винен, що наш режим був саме таким, як вони його описували? Робили це з відчаю так, як я сьогодні з відчаю пишу. Пишу як священик Христової Православної Церкви, але не як невільник церковно-політичного режиму, що називається «Руською Православною Церквою», не як уніят, бо сорок років минуло, як я служу Православ’ю, не як «буржуазний» націоналіст, бо мій батько був одним із найбідніших селян. Я прагну правди і християнської любові, а не політики. Як кожна нормальна людина, люблю свій народ і прагну добра для нього. Коли мій народ яка-небудь креатура зневажає, я, якщо маю бути чесним членом свого народу—повинен боронити його честі і його існування.
Справедливо було б думати так: коли хто упевнений в правдивості католицької релігії і ніяке переконування його не вдовольняє, то чому б його силувати до Православ’я? А коли членів якої я знав і знаю їх плани та надії. Державні органи не давали Групі спокійно працювати, нормально діяти. Органам не залежало на продуманому переході в Православ’я, а тільки щоб якнайбільше людей поарештувати або зовсім відбити від Церкви. Арештування часом злісно приписували Отцю Костельникові.
Пізніше ці ж органи писали правду, що вони не для цього організовували львівський собор, щоб навертати людей «на віру батьків», а щоб взагалі відвернути від всякої віри («Львовская Правда»). Якийсь час не дозволяли служити Панахид за спокій душі Отця Костельника, кажучи: «Хватит апофеоза Костельнику». Ми все це мусіли мовчки слухати й не могли сказати правди, хоч серце кров’ю обливалося. І як Ініціятивна Група виглядає перед народом, перед історією, перед уніятами, коли «руська Церква» давно віддала на поталу? Уніяти витримали переслідування, не більше від нас, і вони — герої! А ми невільники, що не мають права сказати слова на свою і оборону!
ВАШЕ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВО!
Не пишу цього листа, щоб Ваше Високопреосвященство дратувати, але пишу, щоб Ви знали правду, таку гірку, голу і страшну правду, яка діється в Церкві, якщо ще її не пізнали своїм розумом. Пишу, щоб Ваше Високопреосвященство, будучи Екзархом і України, зробили щось для направи цього віковічно неправильного стосунку Москви до Нашого народу й до нашої Церкви. Треба якось щиросердечно примирити наш народ, по-людськи до нього заговорити, без офіціяльної брехні. Треба надалі по людськи відноситися до наших віруючих людей. Відновити і Львівські духовні школи. Таж наших кандидатів , є найбільше по всіх семінаріях. Чому вони мають терпіти над собою знущання або кривити душею? Кандидатів на викладачів також у нас знайдеться досить. Будутьсвої школи, будуть і кандидати в монашество, бо в Почаїв не і підуть, там білогвардійський дух.
На Вашу світлу Особу львів’яни покладали великі надії з того часу як почули проповідь українською мовою в Преображенській церкві у Львові. Переживаємо дуже трудний для Православ’я час. Треба всім подумати, що «Царствіє небесноє близь єсть». Чому львів’яни мають зневіритися у Православ’ї? Від чого починати, як діяти — Ваше
Високопреосвященство повинні знати найкраще.
Протоієрей Володимир ЯРЕМА.
Львів, 11 лютого, 1989 року.