ПІДНЯТИ ЧИСТУ ХОРУГВУ. Євген Сверстюк


Тихо відійшов, утомлений тяжкою ношею, глава Церкви, яка сама собі будує фундамент і сама собі відтворює добре ім'я. Він радісно відсвяткував друге тисячоліття Христа і написав заповітну книжку «На порозі 2000 року». 

Оглядаючись через два роки (стаття написана у 2002 році. – Прим. ред.), ми ще відчуваємо, як він світився своїми сивинами так, що навіть для незнайомих був патріархом. Згадаймо, що на велелюдних міжконфесійних зібраннях усі зосереджено чекали слова Патріарха Димитрія. То було дивно, бо вийшов він зі звичайних священиків совєтського часу, звичних до обережного поводження з владою. На відміну від першого Патріарха УАПЦ Мстислава, звичного до дипломатії та боротьби проти сильних світу, звичного бути главою Церкви у вільному світі, Патріарх Димитрій мав тільки силу віри і певність своєї дороги служіння Богові і рідному народові. Він належав до покоління, для якого любов до України має сакрально-жертовний відтінок. 
         На перший погляд своєю бідністю і беззахисністю він не міг рівнятися до вельможних осіб високого сану. Але не раз доводилося чути про його скромні звички від людей, поставлених на місці зустрічі єрархів церкви, і ці його скромні, справді монаші звички створювали йому в їх очах ореол справжності. Для священнослужителя справжність є головною чеснотою в очах і віруючих і невіруючих людей, звичних до комедії переодягань і до мінливих ролей, які так швидко забуваються. Не забуваймо, що ми вже давно ввійшли в епоху, де імена предків, спадкові вартості, ритуальний одяг не говорять самі за себе. Кожен день треба говорити і творити самому за себе, кожен день утверджувати ділами свою справжність і гідність. 
Настоятель церкви Петра і Павла у Львові о. Володимир в 1989 р. обміркував своє рішення не чекати сприятливої погоди і оголосити свою парафію приналежною до Української Автокефальної Церкви, ліквідованої в 1929 р. тією владою, що й тепер при владі. Не будемо говорити про відвагу: чого вартий священик без відваги? Але оцінимо крок священика, який хоче говорити зі своєю паствою чесно й відверто - сучасною мовою серця. 
А в основі тієї мови - істина («боягуз недосконалий в любові»). Бо шлях від священика до Патріарха - це кроки долання невпевненості, страху і ворожих обставин. Дослідити ці кроки - значить створити життєпис Патріарха Димитрія.

12 років тому (1990-го року.- Прим. ред.), коли в повітрі часу відчувався крах системи лжі, ми уявляли собі відродження Церкви, яка вчитиме народ позитивного ладу душі і законного діяння. Ми вірили в чудо творення нової Церкви, яка заговорить зрозумілою і чесною мовою про всі наболілі питання. Ми вірили, що люди пізнають істину, і вона зробить їх вільними. А керуючі в справах релігії підуть до музею. Якби хтось сказав, що православна Церква, не соромлячись свого служіння лукавому і не покаявшись, почне грати карту канонічності і впаде в ті гріхи, які погубили її в 1918 році, його б і не слухали. Адже всі бачили попереду непочатий край місійної роботи з народом. Звідси і потяг до творення Української Автокефальної Православної Церкви для всього народу, а не для бабусь, що тримаються свого батюшки. Окрилювали спогади про відважні місійні виїзди Митрополита Липківського, про многолюдні зібрання народу і перемоги над безбожними агітаторами. Спогади про реформування церкви і вироблення живих зв'язків з народом, про залучення української інтелігенції до релігійної роботи. Не даром же інтелігенцію, а одночасно і Церкву, судили на процесі СВУ 1930 року. Але скоро виявилось, що на совєтському ґрунті не виросли ті священики, які були після революції, і не виросла релігійна інтелігенція. У відкриті двері церкви йшли люди, які дискредитують і профанують святиню. Перед такими перевагу мали батюшки з РПЦ, які принаймні пройшли якусь школу і набули якоїсь дисципліни служіння в храмі. Тим то і важливою була для України церковна культура українського Заходу. Настоятель Петро-Павлівської парафії у Львові о. Володимир мав довгу школу служіння і досвід опору всякій фальші і підступності - чи то з «духовного», чи з державного боку. Він мав авторитет справжнього глибоко віруючого і освіченого священика, який вільно читає церковно-слов'янські і польські тексти, обізнаний в церковній літературі, музиці, архітектурі. У нього був хист дослідника, а це важить більше, ніж титул магістра богослов'я. Він читав нові книжки на 9-му десятку - збереглася жага знань і молодість душі. 
Саме він став яскравою фігурою Української Православної Церкви в Галичині посеред буйного відродження греко-католицьких парафій. Мало хто з тодішніх львівських священиків міг похвалитися своїми контактами з митрополитами Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а головне тим, що зазнав духовного впливу тих високоосвічених, відданих і одважних слуг Божих. Зовсім не для ефекту він так часто згадує їхні імена, а тому, що він виростав у тій традиції самовідданого служіння. Однак у нього було своє переконання: «Православіє є найчистішою віткою, властиво коренем первісного Християнства». Своїм невибагливим способом життя, щирою вірою, вічним трудом, своїми контактами з людьми і дистанцією до світської влади він і наближувався до тих перших християн. Його несподіване підвищення до найвищої ієрархії відбулося поза його волею і не лежало в сфері його прагнень. Почесті, слава, влада, - все це залишилося чужим йому. Але воно не було випадковим в тому розумінні, що він був в уяві людей патріархом в широкому значенні того слова. Його багато хто приймав за народного патріарха, вірного духові і традиціям віри православної. 
Історія не буде копатися в обставинах висунення Патріарха Димитрія, але відмітить в УАПЦ постать, яка з Божою допомогою, з любов'ю і вірою взяла в руки хоругву УАПЦ і з неймовірними труднощами тримала її до останку, і поєднала її з заповітом поєднання з матірною Константинопольською - в старій Київській традиції. Жаль, що за умов, по суті, совєтської залежності Церкви в постсовєтській державі не відбулася історична зустріч з Патріархом Константинопольським. Я думаю, він оцінив би дух віри православної збережений, попри всі гоніння. 

Патріарх Димитрій мав визнання і з боку європейських інституцій, які знайомилися з церквами в Україні, і з боку політиків, які хотіли зрозуміти причини поділу. Він справляв дуже вигідне враження людини по-християнськи відкритої, широких поглядів і великої толерантності до усіх справді віруючих християн. Його патріотизм теж був прийнятним, то була любов до людей гнаних, переслідуваних, бідних і готових відстоювати правду. Відомо, що західній Християнський світ сахається того «патріотизму», що керує релігією на службі князем земним. В історії залишиться пам'ятний візит групи американських політиків на чолі зі Збіґнєвом Бжезінським в 1999 р. У нього було природне питання: навіщо ще одна Православна Церква, коли є УПЦ Київського Патріархату? Після розмови він оцінив і визнав Патріарха Димитрія, і це було видно у всіх жестах поваги, з якою відходила делегація. «Чим краще об'єднання за співпрацю?» - так вони поставили питання, уже до всіх. Власне, та гідність глибоко віруючої людини давала йому внутрішню свободу і спокійне ставлення до так званого визнання канонічності, і до анонімних погроз телефонними дзвінками та листами. Але найважче йому було зносити те, що «Єпископи ніби не розуміють, ким стають, прийнявши єпископські хіротонії». «Не вміщується в здоровій голові, як іде така людина в таку багатостраждальну Церкву, як УАПЦ, де були такі світлі постаті, святі люди, як Митрополит Липківський, владика Сікорський, такий організатор православних українців, як патріарх Мстислав, - і потім зраджує! Видно, що вона вже йде у змові з номенклатурою». «Тяжка боротьба на нас чекає». 
Згадаймо Гоголя: «Перед Християнином сяє вічна далечінь і вбачаються вічні подвиги». Ось чому ми, дивлячись на угодові підписи представників Ради Церков, думаємо, що сказав би Патріарх Димитрій на 12 році Незалежності за правом старця, який зупиняє нечестивця - навіть з найвищими повноваженнями. Він знав ціну тій владі, яка безбожно крутить Церквою і думає тільки про її використання. Але він знав ціну тій Церкві, яка в ХХ ст. стояла понад інтересами усіх вождів і диктаторів і нікому не служила, тільки Богові і народові. Ми знаємо, що він говорив і що він сказав би нині тій владі, яка протистоїть людині, ганьбить націю і виставляє Україну на посміховище перед світом. І ті слова мають бути почутими від УАПЦ, бо наша Церква говорить Постатями благочестивих старців Липківського, Мстислава, Димитрія, а не тимчасового ставленика номенклатури, для якого офіційне визнання канонічності важить більше, ніж Боже благословення.

В очах суєтних постсовєтських язичників велич Церкви визначається кількістю храмів, спонсорів і фотографій з сім'єю діючого Президента. Для християнина велич Церкви представлена її духовними ідеалами, її великими іменами, її мученицькою історією. Спроба засмітити, поділити, здрібнити, дискредитувати ту Церкву було і тепер є багато. Але вона має в собі живу силу, непідвладну лукавому. І ті великі подвижники, що вже відійшли, твердо тримають чисту Хоругву, і їхня духовна сила порівняно більша за силу живих, позбавлених духовної сили. Їхні свічки горять і засвічують.

2002 рік